«Діти бачать увесь процес виготовлення бронежилета»

«Діти бачать увесь процес виготовлення бронежилета»

   Учителька трудового навчання Хустського багатопрофільного ліцею №1 (колишня гімназія-інтернат) Олександра Пригара організувала виробництво «плитоносок», на якому, крім неї, працюють ще дев’ять швачок. Свої уроки онлайн веде просто із цеху, куди для цього провели інтернет. А після занять, у другій половині дня, учні приходять на виробництво, щоб виконувати допоміжні роботи.
   Раніше про швейне виробництво на уроках технологій пані Олександра розповідала «в теорії». Настав час, коли теоретичні знання довелося застосовувати на практиці. Учителька вивчила з нуля будову бронежилета і «розгрузки», розібралася, якими мають бути тканина і нитки, після виготовлення перших зразків проаналізувала вироби і вдосконалила конструкцію. Наступні зміни вносила після того, як отримала зворотний зв’язок від бійців. Сьогодні вона – і технолог, і закрійник у своєму «міні-цеху», що шиє зручні й надійні «плитоноски», які за допомогою ремінців можна «підігнати» для хлопців різного зросту та статури. Загалом їх виготовили вже понад 140.
Ніде, крім школи
  На вчителя трудового навчання до Уманського педінституту (нині – Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини) Олександра Пригара вступила у рік здобуття Україною Незалежності. Згадує: цікавилася всім, тому охоче ходила із хлопцями на «столярку» й опановувала інші «чоловічі» ремесла. «Мені це дуже стало у пригоді, – каже вона. – Тому що зараз у старших класах предмет називається «Технології». За програмою маємо 10 модулів, із яких повинні обрати три (звісно, враховуються база, що є у школі, та фах учителя – чи всі профілі він може викладати). Серед них обов’язково буде кулінарія: це дітей дуже цікавить, і особливо хлопці гарно готують. По закінченні модуля кожен учень має зробити творчий проєкт. Міністерська програма пропонує нам зробити кенді-бар. А хлопці сказали: нам треба «серйозну їжу». І приготували страви до Святвечора – кожен свою. Організували як належить: ніжки столів обв’язали ланцюгами, по кутках поклали часник, щоб сім’я була вся в купі, на долівку постелили солому. За умовами проєкту потрібно було вивчити не тільки технологію приготування страви, а й історію її виникнення. За допомогою проєктора учні показували свої презентації – а на столі стояли готові страви, які можна було скуштувати. А ще діти співали колядки і щедрівки…».
   Менші учні впродовж року виконують 6–8 проєктів: виготовляють гольниці й органайзери, вишивають. Але сенс – не суто в опануванні технології. Приміром, якщо тема – «Виготовлення органайзера», діти мають знайти (в інтернеті, у книжках чи на «ринку») подібні вироби і підібрати технологію, за допомогою якої їх можна створити: аплікація, вишивка, різьбярство. «Далі учень має описати послідовність виконання проєкту – тобто скласти технологічну картку, – продовжує Олександра Василівна. – Виготовити виріб і насамкінець – зробити рекламу, щоб мати змогу успішно його продати. Зіставити ринкову вартість виробу і собівартість власного, визначити кількість часу, витраченого на його виготовлення… Раніше програма «Трудового навчання» була спрямована на те, щоб вивчити швачку або столяра – тобто одиницю робочого класу, яка може на підприємстві виконувати певну операцію. Тепер орієнтири інші. Самостійно виготовляючи вироби, діти самостверджуються: я щось можу! І в мене гарно виходить… Іще такий момент: є багато технік, які учні самостійно опанувати не можуть. Наприклад, валяння шерсті. Так, вони знають про цей різновид творчості, бачили такі вироби. Але для того, щоб їх виготовити, потрібні матеріали, спеціальна зазубрена голка. Щоб організувати цей процес, потрібен учитель. Матеріали я замовляю через інтернет, технологію їм показую… Діти в захваті від того, що вони можуть це зробити».
   Щороку пані Олександра намагається вводити нові техніки. Цьогоріч, приміром, учні вправлялися у виготовленні різьблених свічок – це справжні витвори мистецтва, які, мабуть, і палити шкода. «Це дуже цікава робота, – каже вчителька. – Але – і дорога. Потрібно мати устаткування, щоб топити віск – одразу вісім кольорів. За технологією потрібно занурювати свічку в кольоровий віск по 30 разів. А далі є тільки дев’ять хвилин на те, щоб «нарізати» ще гарячу свічку і загорнути її, зробити гарні орнаменти… Ми встигли провести лише кілька занять, але в учнів аж очі великі робилися: яка краса виходить! У домашніх умовах, у повсякденному житті дитина цього зробити не зможе. Вишивку – може, купить шматочок тканини з малюнком і нитки. А ця технологія недоступна – зокрема через її вартість. Я, наприклад, витратила близько шести тисяч гривень, аби купити матеріал і устаткування. Заради того, щоб діти мали змогу спробувати. Бо така можливість є тільки у школі. А далі я думаю про таке: з усього класу точно знайдуться одна-дві дитини, яким сподобається ця технологія. І потім вони зможуть створити власний бізнес».
Шиють із задоволенням
   Освоєння нових технологій вимагає часу, але воно того варте, переконана Олександра Пригара. Зацікавлення дітей вона намагається поєднувати із традиційними народними ремеслами. Наприклад – коли вони кажуть, що хочуть плести браслети дружби, «фенічки», вчителька пропонує робити це… методом ткання. «Ми виготовляємо із зубочисток станочки, на яких учні можуть виготовити енну кількість браслетів із бісеру. Звісно, в усіх виходить по-різному: хтось «буксує» на самому початку – складно нитку протягнути, а хтось уже зробив два-три, виставив у соцмережі… Я дуже задоволена, що завдяки новим програмам у нас є вибір: діти інакше ставляться до трудового навчання, коли їм дають можливість обирати і рахуються з їхньою думкою».
   Напевно, за те саме можна подякувати й Олександрі Василівні: деякі труднощі учні долають завдяки її зусиллям. Приміром, так було із шиттям на швейній машинці, яке не всім «давалося». «У школі в нас – старі швейні машинки з ножним приводом, – продовжує співрозмовниця. – Не кожна дитина може шити на такій машині, бо треба розуміти, як працює педаль, щоб дотиснути її до кінця, аби закрутилося махове колесо і «пішла» строчка. Вони так і кажуть: хоч що робитимемо, аби не шити. То я пішла на невеличку «хитрість». В інтернеті продавалися машинки такі… напівдитячі-напівдорослі. Вони роблять 12 видів строчок, а важать усього два кілограми… Я підійшла до адміністрації з проханням: нам потрібні машинки. І їх купили – чотири штуки. Знаєте, тепер діти шиють із задоволенням. Не бояться великої «бандури». Виходить, я зробила їм перехід. Після цієї машинки на велику вони «пересідають» легко. І тепер шиють усі».
   До грудня минулого року Хустський багатопрофільний ліцей №1 імені Івана Магули був гімназією-інтернатом. Відтоді залишилося чимало речей. Тепер їх використовують як матеріал для пошиття еко-торбинок. «На складі ми знайшли сорочки, сарафанчики тощо, які вийшли з моди, – розповідає вчителька. – Діти охоче їх використовують. Логіка підказує: якщо на сорочці була кишенька, її можна лишити, а можливо і щось додати. Моделювати там багато не потрібно, а шиють на маленьких машинках легко. Хочете, поділюся секретом? Кажуть, про свої плани говорити не варто, але я дуже хотіла у другому півріччі відкрити в ліцеї апсайклінгову кімнату. В багатьох школах (зокрема, і в нашій) відкривають музеї народних ремесел. А я звернулася до адміністрації з ідеєю знайти приміщення, де буде зібрано все, що ми пошили, даючи друге життя старим речам. Із джинсової тканини ми вже почали шити фартушки, з неї можна і кошики робити. І у такій кімнаті все це зібрати, щоб діти бачили, як воно використовується в побуті. Зайшли в цей «музей», подивилися – й одразу «вхопили» чимало ідей… Із учнями 9 класу ми нещодавно розробили орнаменти для еко-торбинок. Вони вишивають візерунки вдома, а потім ми в школі пошиємо із заготовок торбинки. Тут проглядається і збереження традицій, і екологічне виховання».
Будні свіжоспеченого технолога
   У мирний час пані Олександра займалася «зеленим» туризмом – на верхньому поверсі свого будиночка облаштувала кімнати для мандрівників. Сьогодні там – хто на ліжках, хто на матрацах – ночують десятки переселенців. Їх понад 30, а невдовзі після початку масштабного вторгнення, коли люди масово тікали від війни, у садибі знайшли прихисток 59 осіб. «Поряд із нашим будинком – бабчина хата, там п’ять кімнат. У ній жило 16 людей із Бучі, я їм повністю ту хату віддала, – каже Олександра Василівна. – Дала казанки, каструлі, вони самі господарюють: готують їсти, прибирають, перуть… Одні виїжджають – прибувають інші. У мене навіть таке було, що я прийшла ввечері додому, сідаю вечеряти – і тільки знайомлюся з людьми, які в нас уже добу живуть».
   Господиня ж весь день пропадає на виробництві. Спочатку долучилася до волонтерського руху, шила «розгрузки» на фабриці спецодягу в селі Горінчево. Разом із нею ходили жінки-переселенки. «Самі попросилися, – згадує співрозмовниця. – Вони шукали роботу – а роботи немає, то вирішили волонтерити, шити «розгрузки» безкоштовно. А я собі поставила за мету розібратися й опанувати технологію: бронежилет – то одне, а «розгрузка» має дуже багато кишень, шити її ще складніше. Дівчата із сусіднього села, які працювали разом із нами, «проговорилися», що такі самі машинки є там на італійській фабриці, що стоїть зачинена вже зо два роки. Справа в тому, що машинка, на якій шиють сорочки, не підходить для бронежилетів: там дуже «важкі» тканини, особливо кордура з водовідштовхувальним просоченням і поліуретановим покриттям. Коли я почула про цю фабрику – за годину «підняла» весь Хуст, дізналася, хто там директор. Та жінка призначила мені зустріч, я одразу поїхала туди, ми подивилися машинки… Йшлося про те, що вона дає мені в оренду дві машинки, я вдома шитиму зі своїми дівчатами-переселенцями».
   Та невдовзі пані Олександрі зателефонувала знайома із фонду, що займається бронежилетами. Коли почула про це – попросила: «Зачекай, я зараз приїду дивитися». Приїхала не сама, а разом із директором, який організував виробництво у Виноградові. «Наступного дня на фабриці я попросила показати приміщення, де ми могли би працювати, й одразу виникла думка: тут можна поставити 10 машинок! – продовжує Олександра Пригара. – Мені дали тиждень, щоб ми з механіком «переклали» лінію, тобто з великого цеху перенесли машинки в цю кімнату. Потрібно було також знайти десятьох швачок, розібратися з викройками і як технологу організувати виробництво. Я дуже переживала, бо до цього часу знала все це тільки в теорії. Розповідала дітям, як ці процеси відбуваються на фабриці, але не практикувала. І коли ми пошили першу партію – 23 штуки, – я плакала».
   У процесі роботи виправляли недоліки конструкції та вдосконалювали її. Приміром, у перших виробах передня частина виявилася на кілька сантиметрів довшою. «Технологу» довелося шукати причину. З’ясувалося, що тканина витягувалася через те, що липучки на «поличках» пришивалися під кутом. «А швачка цього не зрозуміла, шила та ще й спеціально тканину розтягала, – пояснює Олександра Василівна. – Тоді я їй пояснила: маєш припосажувати. Або є інший варіант – пропарювати праскою, щоб тканина «сіла»… Перші дві партії мені далися дуже важко, бо кожній із дев’яти швачок треба було поопераційно показати, що вона має робити. Потрібно нарізати дуже багато «липучки» і карематів: спереду і ззаду ми робимо спеціальну підкладку з кишеньками, куди вставляємо по 16 смужок із каремату. Бо коли куля влучає у плиту (у Виноградові, на тому виробництві, про яке я вже говорила, хлопці «варять» із ресор бронеплити), іде такий удар, що аж ламає грудну клітку… Таких нюансів – купа. Узяти стропи на плечах, які ми вшиваємо, щоби пораненого можна було витягнути з поля бою. Дівчата кажуть: ми можемо загнути, щоб вони не йшли в шов, бо там важко обробляти… Так зробили партію – і я її всю «завернула». Бо ці хлястики лишаться в руках, якщо тягнути людину вагою сто кілограмів. А якщо вшити їх у конструкцію – цього не станеться. Іще ми підклали під плечі каремат (бо хлопці казали, що сильно натерли плечі «розгрузками» без підкладки), перемістили шлейки ближче до шиї, як у рюкзаках, бо вони якось незручно лягали на ключицю».
«Я дуже чекаю перемоги»
   Кожен співробітник має свою ділянку роботи, але «дівчата», як називає їх пані Олександра, – мобільні: якщо одна з якоїсь причини не вийшла на роботу, інші можуть виконувати її функції. На початку всі вони ознайомилися з різними стадіями процесу виробництва. «Коли працюєш на конвеєрі, виконуєш одну й ту саму операцію – робиш це дедалі швидше і точніше. Уже навіть не дивлячись, як автомат, – усміхається вчителька. – Тоді й кількість «наганяєш». Тому швачки розподілені по різних ділянках… А ще я долучаю до роботи дітей. На уроках (їх, до речі, згідно з розкладом веду просто з фабрики, мені для цього протягли туди інтернет) дала тему, а за п’ять хвилин до закінчення показала бронежилет, розповіла, скільки тут є «ручної» роботи – нарізання липучок і каремата. І запропонувала охочим після уроків, з третьої до п’ятої вечора, сісти на велосипед і приїхати до нас на фабрику – трошки поволонтерити. Учні приходять із радою душею. І мені добре – бо багато чого потрібно намічати «коректором»: місце розміщення строп, кишень тощо. Тож діти бачать увесь процес виготовлення бронежилета. Та ще й беруть участь у ньому».
   Коли швачки працюють, час від часу виникає потреба нарізати липучки. Пані Олександра вчить дівчат: обов’язково треба зав’язати, підписати, скільки штук. І для якої частини бронежилета вони призначені: щоб не заплутатися. «Має бути порядок, – констатує вона. – Бо в нас конвеєр, липучки потрібно багато, відрізки різної довжини. Щоб не сплутати, усе має бути підписано. Ось вам приклад реального виробництва. І ми його постійно вдосконалюємо. Я кажу: давайте липучку швидше! Дитина дивиться на мене з нерозумінням. Дивися, кажу: ставиш три котушки одну на одну, замість стрижня вставляєш виписаний коректор – і тягнеш одразу три стрічки. Значить, відрізаєш не одну, а три липучки – оце називається «швидше»! Процес іде, швачкам потрібно передати липучку – мусиш придумати, як прискоритися. Доводиться оптимізувати виробництво. Я весь день на ногах: усім треба дати роботу, відповісти на запитання, а як щось не сходиться – одразу вирішувати ці питання. Вісім годин – як білка у колесі. Але… мені це дуже подобається. Моя мама – вчителька, філолог – любить читати газети. І щоразу вирізує для мене гороскоп. Одного разу каже: у тебе цього року «виток у кар’єрі». Який, відповідаю, виток? Я як була «трудовиком», так і лишуся. Тож… навіть не знаю, як так вийшло. Я спробувала себе у зовсім іншій іпостасі. І вона, зауважу, вимагає постійного вдосконалення».
   Своєрідний «лікнеп» Олександра Пригара проходить у групі «Швейний бізнес України», до якої її долучив директор швейної фабрики в Хусті. До цієї групи входять люди, які шиють «розгрузки» і бронежилети, кепки, майки – одним словом, усе те, що іде на війну. Обмінюються досвідом, пропонують тканину, матеріали, викрійки… «Чути багато критики, що люди беруться шити продукцію для фронту, але неправильну тканину використовують, нитки беруть звичайні – а треба армовані. Щоб бронежилет на розлізся на солдатові, – каже співрозмовниця. – Коли я підходила до директора швейної фабрики – просила машинки, – він сказав: «Ви взялися не за свою роботу, займаєтеся кустарництвом. Це мають робити спеціальні фабрики військового пошиття. Шити відповідно до вимог, за ДСТУ». Та розумію… Але якщо ті фабрики не працюють або не встигають – то що, я сидітиму, склавши руки? Мушу щось робити. Це важко, я втомлююся, встаю ранком із мішками під очима. Бо в ліжко лягаєш – і до новин. Читаєш розповіді людей, які в Бучі у підвалах сиділи голодні. Слів немає, що з нами робить путін… Як таке може бути у двадцять першому столітті? Щодня прокидаюся і думаю – чи цей жах мені наснився, чи справді війна… Я дуже чекаю перемоги, щоб у шитті бронежилетів більше не було потреби. Хай воно лишиться в минулому як корисний досвід».
Валентина СОРОКА,
«Освіта України», № 17 від 2 травня 2022 року.